У пам’ять про Володимира Шамського.
Володимир Шамський народився 15 березня 1983 року в с. Бажане Донецької області на сході України. Здобувши спеціальність автомобільного механіка у професійно-технічному училищі в Краматорську, він почав працювати водієм у вересні 2000 року. Протягом наступних 15-ти років Володимир доставляв товари в Донецькій та Луганській областях, а в березні 2016 року обійняв посаду водія швидкої допомоги. Тож не дивно, що він продовжив допомагати людям, працюючи водієм в субделегації МКЧХ у Слов’янську з 2017 року. На новій посаді Володимир доправляв гуманітарну допомогу у одні з найскладніших та найнебезпечніших локацій. Зокрема, у Лиман, Часів Яр, Костянтинівку, Оріхів та Нікополь, щоб допомогти тим, хто цього найбільше потребує. Він ніколи не відступав перед труднощами, оскільки знав, що його робота рятує життя.
Однак, не тільки його професійні навички, а й виняткова сміливість робили Володимира справді особливим. На початку 2018 року він продовжив працювати в субделегації МКЧХ в Дніпрі та за увесь час своєї роботи Володимир їздив туди, куди більшість навіть боялися подумати вирушити. Під час однієї з поїздок до селища на Донеччині колеги хвилювались чи зможуть вони взагалі проїхати цей марсіанський ландшафт автомобілем швидкої допомоги, настільки дорога була розбита. На що Володимир, не роздумуючи, відповів: «Не хвилюйтесь, прорвемось.». І вони прорвались. В цьому був увесь Володимир – він настільки глибоко переймався долями інших, що завжди був готовий допомогти.
Іншим разом, доставляючи допомогу до одного з сіл, панувала відчутна напруга. Але Володимир, як завжди, розрядив атмосферу жартом: «Не переживайте, хлопці, ви зараз у найнадійніших руках Формули-1». Його спокійна, незламна впевненість викликала беззаперечну довіру. Він мав неймовірний талант змусити всіх сміятися навіть у найскладніших обставинах.
Він обожнював свою сім’ю — дружину і синів, які були його всім. Кожного разу, коли він про них говорив, його очі світилися гордістю. Володимир завжди казав, що його сини — його найбільша гордість, а його дружина — це той якір, що тримає його на плаву. І хоча він значною мірою віддавав себе роботі, його серце завжди залишалося з родиною.
Володимир був частиною команди МКЧХ, яка 12 вересня 2024 року доставляла зимове паливо до с. Віролюбівка Донецької області. Під час виконання завдання їхня автівка потрапила під обстріл внаслідок якого Володимира, у віці 41 року, та двох його колег, Сергія Лубінця та Дениса Городецького, було вбито. Ще двоє працівників МКЧХ зазнали поранень.
Після цієї трагедії Мір’яна Споляріч, президент МКЧХ, висловила рішуче засудження щодо обставин їхньої смерті: «Те, що під час обстрілу відбулось влучання в місце розподілу гуманітарної допомоги – неосяжна несправедливість. Сьогодні наші серця розбиті: ми оплакуємо втрату наших загиблих колег та дбаємо про поранених. Ця трагедія викликає глибокий смуток, надто знайомий тим, хто втратив близьких в збройному конфлікті».
Володимир прожив своє життя з гідністю, мужністю і відкритим серцем. Він віддано допомагав іншим, піклувався про свою сім’ю та сприймав кожну життєву ситуацію з позитивом. Він знаходив радість навіть у важкі часи і це хоча б трохи полегшувало життя кожного, хто був поруч.