У пам’ять про Сергія Лубінця.
Сергій Лубінець народився 17 травня 1976 року в м. Маріуполь на сході України. Після завершення середньої освіти він навчався у професійно-технічному училищі №1, здобувши спеціальність автомобільного механіка (1991-1994). Відтоді увесь його професійний шлях був тісно пов’язаний з технікою. Сергій працював водієм, оператором навантажувача, займався ремонтом двигунів – усе це він робив з любов’ю і винятковою майстерністю.
У травні 2017 року Сергій доєднався до команди Міжнародного Комітету Червоного Хреста в Маріуполі, обійнявши посаду водія та доставляючи гуманітарну допомогу в прифронтові громади Донеччини. Колеги згадують Сергія як джерело світла, тепла і справжній приклад для всіх, хто його знав. Він був сповнений доброти, професіоналізму та невичерпної любові до життя.
Повномасштабна війна у 2022 році застала Сергія в рідному Маріуполі. Разом із сім’єю він пережив жахіття блокади, але, попри всі труднощі, зміг знайти в собі сили допомагати іншим. Він був одним із тих, хто дарував людям надію навіть у найтемніші часи. Внаслідок ескалації конфлікту Сергій переїхав до Дніпра, де продовжив працювати в субделегації МКЧХ, однак він завжди мріяв повернутися до рідного Маріуполя, міста, яке він так сильно любив.
Його колеги та друзі часто ділилися історіями про Сергія. Одна з них трапилася взимку, коли їм довелося їхати через ожеледний серпантин у Святогірську. Сергій керував 20-тонною вантажівкою, і в найкритичніший момент, коли машину почало зносити назад, він зберіг спокій і пожартував: «Ну що, дрібнота, тримайся за торпеду, зараз вирулю!» Його впевненість і майстерність врятували всіх у тій ситуації.
Сергій був душею будь-якої компанії. Його жарти завжди розряджали обстановку, а його знаменита фраза: «Зараз дістану берет!» миттєво припиняла навіть найзапекліші суперечки. Але, крім цього, він був справжньою енциклопедією – знав усе про ремонт автомобілів і завжди охоче ділився своїми знаннями.
Для своїх рідних Сергій був більше, ніж брат, син чи чоловік. Його сестра згадує, як він завжди був її захисником, прикриваючи її пустощі перед батьками. Він був тією людиною, до якої завжди можна було звернутися по допомогу чи пораду, і яка завжди підтримувала своїх близьких у будь-якій ситуації.
Сергій був частиною команди МКЧХ, яка 12 вересня 2024 року доставляла зимове паливо до с. Віролюбівка Донецької області. Під час виконання завдання їхня автівка потрапила під обстріл внаслідок якого Сергія, у віці 48 років, та двох його колег, Дениса Городецького та Володимира Шамського, було вбито. Ще двоє працівників МКЧХ зазнали поранень.
Після цієї трагедії Мір’яна Споляріч, президент МКЧХ, висловила рішуче засудження щодо обставин їхньої смерті: «Те, що під час обстрілу відбулось влучання в місце розподілу гуманітарної допомоги – неосяжна несправедливість. Сьогодні наші серця розбиті: ми оплакуємо втрату наших загиблих колег та дбаємо про поранених. Ця трагедія викликає глибокий смуток, надто знайомий тим, хто втратив близьких в збройному конфлікті».
Сергій залишив яскравий відбиток в житті багатьох людей. Він був людиною, яка завжди дарувала допомогу, підтримку та надію іншим, незважаючи ні на що. Його добрі справи, його щирість і його любов до життя залишаться в серцях усіх, хто його знав.
